Голова Давида з Бучацької ратуші. Сліди часу

Історія створення

Скульптурна голова походить із монументальної кам’яної композиції «Давид і Голіаф», що колись прикрашала аттик знаменитої Бучацької ратуші. Створення цієї скульптури, ймовірно, припадає на 1750-ті роки, коли Йоган Георг Пінзель, уже визнаний майстер, активно працював над оздобленням цієї споруди. Бучацька ратуша стала одним із найзначніших проектів у творчості митця, де він зміг повною мірою реалізувати свій талант у монументальній пластиці.

Опис скульптури

Нині голова Давида – це лише уламок колись величної та динамічної багатофігурної композиції. Попри катастрофічні руйнування, яких завдали час і зовнішні чинники, цей фрагмент усе ще береже виразний відбиток експресивної манери Йогана Георга Пінзеля. Навіть у такому понівеченому стані вгадується напружений, характерний для всієї фігури розворот та її спрямований уперед погляд. Крізь утрачені деталі прочитується фірмова «рубаність» об’ємів, що перегукується з унікальним геометричним стилем майстра. У ньому сучасні дослідники вбачають прообраз кубізму початку ХХ століття.

Вціліла пластика дозволяє уявити, як віртуозно Пінзель поєднував глибокий психологізм та анатомічну точність тіла з бурхливою, майже агресивною динамікою драперій. Імовірно, автор задля максимальної виразності реалістично розфарбував відкриті ділянки обличчя та волосся, застосувавши поліхромію. Прилеглі елементи риз він оздобив позолотою. На жаль, від цього барокового багатоголосся барв не залишилося й сліду: вивітрений камінь тепер нагадує радше абстрактну форму, ніж портрет біблійного героя. Він постає німим нагадуванням про крихкість світової культурної спадщини.

Ретроспективний аналіз архівних світлин початку XX століття дає змогу сповна реконструювати первісний замисел митця. На старих фото видно, що постать молодого Давида неначе пульсувала внутрішньою енергією. Його тіло застигло в різкому, майже акробатичному повороті. Ліва нога тріумфально спиралася на поваленого велетня Голіафа, а права рука була занесена назад для переможного удару. Різко повернута й закинута догори голова відкривала глядачеві експресивний, вольовий профіль, який обрамляли пасма волосся, схожі на розбурхані язики полум’я. У кожній лінії простежувався неповторний почерк майстра: сміливе зіставлення рубаних, геометризованих складок одягу з бездоганно змодельованою мускулатурою напруженого тіла.

Зіставляючи ці історичні кадри зі сучасними фотофіксаціями, ми бачимо трагічне перетворення шедевра світового бароко на невпізнанний артефакт. Антропогенні катастрофи XX століття, зокрема руйнування ратуші в полум’ї воєн, а також безжальна дія стихій практично повністю стерли авторську руку з цього уламка. Колись філігранно висічені риси обличчя, рельєфні кучері та напружені жили на шиї Давида перетворилися на суцільну, викришену вапнякову масу. І почав асоціюватись радше з каменем-самородком чи абстрактною пластикою пізнього модернізму. Замість витонченої барокової експресії перед нами постає пориста, посічена глибокими кавернами й тріщинами фактура. Вона майже втратила свої антропоморфні риси.

Цей карколомний контраст між зафіксованим на старих знімках інтелектуальним злетом барокової думки та нинішнім знеособленим шматком каменю підносить голову Давида над статусом звичайного музейного експоната. Тепер це – промовистий символ уразливості мистецтва перед обличчям невблаганного часу та людської недбалості.