Комплекс храму Непорочного Зачаття Діви Марії в Городенці: архітектурна пластика та синтез мистецтв

Археологічні знахідки свідчать про те, що людські поселення на території сучасної Городенки існували ще за доби трипільської та черняхівської культур. Згадки про них вперше з’являються в 1199 році — у літописному описі об’єднання Галицького і Волинського князівств князем Романом Мстиславичем. Упродовж тривалого часу Городенка залишалася типовим сільським поселенням, яке регулярного зазнавало руйнувань під час татарських набігів та експансії молдовських господарів.

Нова віха в розвитку Городенки розпочалася у XVIII столітті. У 1742 році канівський староста Микола Василь Потоцький, відомий розбудовою Бучача, виклопотав для поселення статус міста та Магдебурзьке право. Це стало потужним імпульсом для розвитку торгівлі й ремесел. Прагнучи перетворити місто на впливовий економічний осередок регіону, меценат запросив сюди вірменських купців та наділив їх вагомими привілеями. Завдяки цьому вони швидко розбудували власний автономний квартал.

Історію фінансування та детальні етапи зведення Городенківського костелу докладно дослідив видатний український мистецтвознавець Володимир Вуйцик. Саме завдяки його розвідкам та опрацюванню архівних джерел львівського мулярського цеху вдалося відновити хронологію будівництва та повернути з забуття імена виконавців робіт. Згідно з дослідженням, споруду зводили кваліфіковані львівські майстри-муляри, яких підбирав особисто зодчий Бернард Меретин.

15 січня 1756 року майстри львівського мулярського цеху Іван та Андрій Ороновичі засвідчили перед міським урядом, що отримали з рук Меретина 30 червоних золотих із казни старости для роздачі робітникам. Відповідно до домовленостей, вони мали розпочати роботу одразу після Великодня на першу вимогу архітектора. У травні 1757 року до городенківської та бучацької «фабрик» (будівництв) Потоцького було направлено нову групу львівських цехових мулярів: Івана Зелінського, Войцеха Спутовського, Мартина Крупського, Андрія Годебського, Шимона Піщака, Матвія Кавулю, Христофора Думича та Йосифа Галюшкевича.

Разом із Меретином на майданчику працював його учень — архітектор Петро Полейовський. Згодом, у 1775 році, під час консультацій щодо зведення Успенського собору Почаївської лаври, саме він запропонував перекрити каплиці бічних нав «овальним склепінням, як у Городенці». Це доводить спадкоємність архітектурної школи Меретина.

Городенка стала майданчиком, де остаточно викристалізувалась творча концепція Бернарда Меретина. За його плечима вже був досвід роботи над собором св. Юра у Львові (1744–1761) та ратушею в Бучачі (1750). Над ними архітектор також працював у нерозривному тандемі зі скульптором Йоганом Георгом Пінзелем. Найближчою до городенківського храму в стилістичному плані є Бучацька ратуша, адже в ній простежується такий же рисунок веж і спільні тектонічні прийоми.

Костел розташований у східній частині міста на перетині головних магістралей і є його домінуючим архітектурним акцентом. Споруда являє собою тринавну базиліку з двома діагонально поставленими до поздовжньої осі вежами й прямокутною апсидою із заокругленими кутами.

З обох боків квадратного пресбітерію розміщено емпори з вигнутими парапетами, такі ж емпори можна побачити у соборі св. Юра у Львові. Склепіння у пресбітерії — хрестове, у головній наві — коробове з розпалубками. Бічні нави утворені ізольованими капличками, кожна з яких перекрита невираженими зовні куполами. З кожного боку центральної нави над арками розташовано по три витончені балкончики з фігурно вигнутими парапетами.

Пізнє бароко заперечує статичну рівновагу. До прямокутника основного об’єму криволінійною випуклою формою виступає нартекс західного фасаду. Натомість вежі, встановлені під кутом, мають злегка ввігнуту лінію. Це створює ефектний контраст ввігнутих та випуклих поверхонь.

За своєю типологією споруда тяжіє до австрійсько-німецьких зразків. Дослідник Збігнєв Горнунг аргументовано знаходив аналогії городенківському костелу в зальцбурзьких храмах — Колегіатському та церкві Святої Трійці, зведених Йоганом Бернгардом Фішером фон Ерлахом. Головною ознакою костелу став абсолютний синтез архітектури та скульптури. До руйнування у радянський період його інтер’єр прикрашав ансамбль із п’яти вівтарів та різьбленого амвона з рельєфом «Розіслання апостолів».

Вівтарний комплекс, створений різцем Йогана Георга Пінзеля, вражав масштабом: колосальні постаті ангелів на імпостах колон та чотири монументальні статуї святих у нижньому ярусі. Вони вирізнялись неймовірним експресивним пафосом та динамікою драпування одягу. Творчість Пінзеля та його школи є феноменальним явищем, яке не має аналогів у тогочасному європейському мистецтві. Незвичайними, ілюзіоністичними елементами городенківського вівтаря були капітелі без колон, що ніби зависли в повітрі — їхню опору імітували фігурки путті. На відміну від пластики, фресковий живопис у храмі майже відсутній. Зберігся сильно пошкоджений образ XVIII століття на стовпі південної нави. Також вціліли фрагменти орнаментів над вікнами та фреска у північній захристії, що дублює сюжети головного вівтаря. Композиції у пресбітерії, зокрема «Вознесіння» 1912 року, виконані клейовою темперою на початку XX століття і мають посередню мистецьку вартість.

При костелі існувала двоповерхова П-подібна резиденція ченців-місіонерів, яка вирізнялась розкішшю. У 1760 році весь комплекс було освячено. Монастир функціонував до 1784 року, опісля австрійська влада його ліквідувала і пристосувала під шпиталь, а згодом — під магістрат. Храм набув статусу парафіяльного.

Навпроти костелу, на осі його південної вежі, було зведено кам’яну коринфську колону зі статуєю Богоматері Непорочного Зачаття (друга половина XVIII ст.). Стилістично вона належить до львівської барокової школи скульптури і, ймовірно, також походить із майстерні Пінзеля.

1866 рік: заміна даху під керівництвом інженера Желєзни. Тоді реставраторам Мечиславу Потоцькому вдалося захистити фасад від спрощення, яке планував будівельник Єссель Гершель. Він прагнув збити розвинені барокові карнизи Меретина.

1905–1906 роки: відновлення під наглядом архітектора Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької — Зигмунта Горголевського.

1920-ті роки: ліквідація руйнувань, завданих артилерійськими обстрілами 1915 року.

Найбільш трагічним етапом стала радянська доба. Храм закрили і перетворили монастирські корпуси спочатку на казарми, а згодом — на цехи текстильної фабрики. У цей період більшу частину дерев’яного вівтаря Пінзеля було знищено. Вцілілі фрагменти наразі перебувають у львівському Музеї Пінзеля.

Лише після 1991 року комплекс передали Українській греко-католицькій церкві. Наразі унікальний ансамбль перебуває в стані тривалої реставрації.

Олег Рибчинський

* Дослідження реалізоване громадською ініціативою My Future Heritage у співпраці з Goethe-Institut в Україні.

* Додаткову інформацію про скульптури можна дізнатись в розділі галерея.