© 2018. Pinsel AR

Майстер Пінзель

У середині 1740-х років до містечка Бучач, розташованого поміж пагорбів у долині річки Стрипи, разом із архітектором Бернардом Меретином, приїздить маловідомий майстер-сницар Йоган Георгій Пінзель. В його багажі було повно різців, пил, рубанків та паперів з ескізами. Натомість у Бучачі перед ним поставили особливе завдання — керувати будівництвом нової ратуші та створити для неї великий картуш з гербом Пілава, кронштейни під галереями і алегоричні білокам’яні скульптури на аттику. Згідно з задумом Бернарда Меретина нова споруда повинна була прославити добу канівського старости, одного з найбагатших магнатів і меценатів у Речі Посполитій, Миколи Потоцького.

Вирізьблені кам’яні фігури Бучацької ратуші, що метафорично зображали дванадцять подвигів Геракла, принесли успіх молодому майстрові. Завдяки своєму надзвичайному художньому баченню скульптор починає отримувати багато нових замовлень. Він створює скульптури для святинь у Бучачі, Монастириськах, Городенці, Годовиці, Маріямполі, Львові, Рукомишлі, Буданові.

Залишаючись громадянином Бучача і працюючи у приватній майстерні, Пінзель зумів у кожний свій твір вкладати силу і легкість, темперамент і напругу, драматургію і перспективу смислів — проникливе розуміння людської душі. Сфера ідей скульптора виростала передусім із сюжетів Святого Письма та власного життєвого досвіду. Так постали святі Товій, Вікентій, Фелікс з дитям, Йосиф, Архангел Гавриїл та інші.

Здобуваючи замовлення, впродовж цілого свого творчого шляху Пінзелю постійно треба було витримувати конкуренцію з боку майстрів зі сницарського цеху Хоми Гуттера, Кіндрата Кутшенрайтера, Якова Маркварта, Юзефа Лебласа, Христіана Сейнера, Антона Осинського, Себастьяна Фесінгера та Йоана Гертнера.

Пінзель створив навколо себе коло братчиків, які після смерті майстра продовжували творчий стиль його різьби: Матвій Полейовський, Михайло Філевич, Іван Оброцький, Антон Штиль і Франциск Оленський.

А відтак майже півтора століття по тому його мистецький доробок чекав гідної уваги. Лише у міжвоєнний період починається мистецтвознавче осмислення скульптурної спадщини Пінзеля, яке продовжується і тепер. У гроно дослідників творчості Майстра увійшли передусім Адам Бохнак, Тадеуш Маньковський, Збігнєв Горнунг, Мечислав Гембарович, Борис Возницький, Ян Островський, Дмитро Крвавич, Володимир Вуйцик, та інші.

Внаслідок зневажливого ставлення до пам’яток сакральної архітектури на наших землях у другій половині ХХ століття велика кількість скульптур Пінзеля частково або повністю зникли. Також, на жаль, втрачено унікальну композиційну єдність творів у різних місцях, але водночас, завдяки Борисові Возницькому, скульптури набули нового “статусу” – стали зібранням спадщини Пінзеля. Починаючи з 1960-х, Борис Возницький зосередив у Львівській галереї мистецтв найбільшу кількість вирізьблених з дерева скульптур Майстра; решта — в Олеську, Івано-Франківську, Тернополі та Коломиї. У даний час на Бучацькій ратуші ледь помітні білокам’яні скульптурні релікти, обвітрені та виснажені сонцем, колись уславленої візитної картки великого майстра.

Після численних виставок і публікацій можна стверджувати, що творчість Йогана Георгія Пінзеля є не лише предметом наукового вивчення та популярного зацікавлення минулим, але й безмежною поживою для людської душі і людського духу. Інтерпретація його творів сягає візантійських глибин, проходить крізь мереживо високого кватроченто, маневрує у пишнотах німецького бароко, занурюється у спадщину не менш інтригуючого майстра Матіаша Брауна і виринає в драматургії театральних дійств XVIII століття. Також слід пам’ятати, що скульптури не створювалися як предмет музейної експозиції, а були дієвими персонажами архітектурно-просторової мови храмів, палаців та світських будівель.

Скульптури Пінзеля передають надзвичайну силу, відображають енергію вишньої Божественної природи, непомірно впливають на людські якості та почуття. Його роботи є парадоксальним сполученням крайностей — внутрішнього спокою і динамізму невідворотності. Майстрові з Бучача поталанило розкрити культурну суть матерії, смисли якої укриваються і в глибині контрастів нашого часу.

Олег Рибчинський

Що є ім’я?

Спадщина живе вагомо в іменах. Можливо, ви звертали увагу, як по-різному пишуть у нас ім’я Пінзеля. Тут є своя історія.

Це ім’я вперше згадує дослідник церковного мистецтва священик Владислав Жила у примітці до своєї книжки 1923 року про львівський костел і монастир Домініканів: “Prof. Antoniewicz ponoś wynalazł w aktach katedry św. Jura nazwisko rzeźbiarza, który wykonał rzeźby Jura. Ma być nim niejaki Pinsel z Wiednia.” (Професор Львівського університету Ян Антоневич-Болоз, історик мистецтва і реставратор художніх творів, який у 1900-х роках одним із перших почав цікавитись львівським бароковим мистецтвом, у своїх публікаціях 1906 року, не згадуючи самого імені скульптора, писав лише: “Był i działał tu rzeźbiarz, a zwłaszcza dekorator pierwszorzędny, nieznany mi z nazwiska. Dzieła jego ręki i szkoły widzimy rozsiane po tylu kościołach Lwowa i jego okolicy.”)

Вдруге про “majstra Pinsla” згадує у 1928 році (і повторює в 1932-му в книжці “Lwowskie kościoły barokowe”), описуючи різьби з фасаду собору св. Юра, мистецтвознавець Тадеуш Маньковський, і він же у 1937-му в книжці “Lwowska rzeźba rokokowa” подає кілька архівних виписів (про виплати за роботи в соборі св. Юра та в костелі у Монастириськах) з іменем Pinzel, Pinzenl. Тоді ж святоюрський архівний запис опубліковує філолог і музейник Іларіон Свєнціцький у “Літописі Національного Музею за 1937 рік”.

Цього ж 1937 року маємо першу згадку не лише прізвища, а й імені нашого майстра. Історик, мистецтвознавець і перекладач Микола Голубець у ґрунтовному виданні “Історія української культури” згадує його так: “В 1759. р. заанґажовано до різьбарських робіт шлеського різьбаря Йогана Пінзеля, що м. и. виконав статуї св. Льва й Атанасія при церковному вході та св. Юра на чоловому фронтоні.” Оскільки дослідник не навів джерел, де б фігурувало ім’я Йоган, ця версія не мала підтримки аж до 1993-1994 року. Відтак польські та українські мистецтвознавці, а це зосібна Тадеуш Маньковський, Збіґнєв Горнунг, Мечислав Ґембарович, Єжи Ковальчик, Ян К. Островський та Михайло Драган, Володимир Любченко, Дмитро Крвавич, Борис Возницький і інші, до початку 1990-х іменували у своїх публікаціях нашого героя просто — Майстер Пінзель.

У 1994 році Пьотр Красний і Ян Островський оголошують про свої документальні знахідки до біографії Пінзеля. У вивезених в часі Другої світової війни до Перемишля, а згодом переданих до варшавських архівів, уцілілих метрикальних церковних книгах із Бучача (книгах шлюбів і хрещень) згадане повне ім’я Пінзеля латиною. Ось, як 15 травня 1751 року датується шлюбний запис: “matrimonium […] int[e]r honestos Ioannem Gieorgium Pilse altaris sculptor[em] iuven[em] et Mariannam Elisabetham Kieytowa vid[uam]”. В записі про хрещення 1752 року сина Пінзеля Бернарда названо “filium […] Gregorii Pilze artis sculptoriae mag[istris]” (як зауважує Островський, в старих метриках нерідко бували недбалі чи несистематичні записи імен, і “помилка Georgius — Gregorius є однією з найчастіших”). Запис про хрещення другого сина у 1759 році гласить: “D[ie] 3 Iunii. Ego Mich[ael] Huczyński bap[tisavi] inf[antem] n[omi]ne Antoniu[m] fil[ium] Ioan[nis] Pilznow et Mariae c[onsortium] l[egitimorum].”

Отже, підсумовують у повідомленнях про знахідки Ян К. Островський і Пьотр Красний, “wiemy nareszcie, że tajemniczy mistrz Pinsel miał na imię Jan Jerzy, natomiast brak precyzji w zapisach jego nazwiska (Pilse, Pilze, Pilznow, Pilzl(owal) raczej zaciemnia niż rozjaśnia dotychczasowy obraz. [Nie ma w tym nic niezwykłego, wobec licznych oboczności zapisów nazwisk innych współczesnych artystów. W tych warunkach najbardziej uzasadnione wydaje się stosowanie poprawnej filologicznie wersji “Pinsel”.] (У 1996 році знайдено останню записану версію прізвища в рахунках, виданих “Statuario Penzel Budzacensi” за костел тринітаріїв у Львові у 1756 і 1757 роках.)

Одначе, як можемо зауважити, коректна версія реконструйованого німецького прізвища “Pinsel” (яке, вочевидь, клірики записували колись у документи у фонетичній формі, як воно звучало “на вухо”, достосовуючи до своєї метрикальної латини) зазнала певних коректив при зворотній передачі з латини подвійного імені — Ioannes Georgius. Латинка і традиція передачі власних імен власною мовою дозволили польським науковцям одразу легко “ополячити” звучання імен Пінзеля — Jan Jerzy. Це, своєю чергою, поставило і перед українцями питання, як вимовляти і писати ці імена? І це питання приводить нас до в дечому дуже непростого сприйняття нами спадщини та історії.

У 1978 році в приміщенні колишнього костелу сестер кларисок у Львові на площі Митній, 2 відкривається виставковий зал Львівської картинної галереї. А 16 квітня 1996 року директор галереї Борис Возницький відкриває тут музей “Львівська сакральна барокова скульптура 18 ст. Творчість Івана Георгія Пінзеля”.

Борис Возницький, завдяки експедиційній роботі якого у 1960-1970 рр. було врятовано більшість уцілілих творів Пінзеля і сформовано значну музейну колекцію Майстра, у різних публікаціях про Пінзеля користався різними варіантами його імені — Іоан Георгій (2005), Іоанн Георг (2007) і Іван Георгій (1996). Скульптор і мистецтвознавець Дмитро Крвавич вживав імена Йоан Пінзель (1994) і Йоанн Пінзель (2004); дослідниця Віра Стецько використовувала ім’я Іоанн-Георгій; Йоганн Ґеорґ пише львівський історик Орест Лильо; Іоанн Георгій — дослідниця Оксана Козир; Йоган Георгій — дослідник і реставратор Олег Рибчинський…

Загалом, проблему передачі кирилицею імен Пінзеля ми не мусимо зводити лише до несистематичного підходу в редакторській роботі у тих виданнях, де з’являлися публікації про Пінзеля. Схоже, існують певні закономірності “освоєння” цих імен, які радше добре показують нам, як ми трактуємо щось. Так, форма Іоанн може свідчити про бажання бачити давнє давнім, а Ґеорґ — чужим чи іншим; Йоан і Георгій — про сприйняття іншого своїм, а Іван — про сприйняття своїм свого. Правильного чи неправильного тут, здається, немає. Є лишень адекватне і відповідне чомусь. Чóму? Можливо, ми досі покладаємось на своє уважне до гібридності і глибокого сум’яття вухо, як і наші предки з XVIII-го барокового століття?

Євген Гулевич